Руське Православне Коло

Берегиня
роду

На головну | Центр "Мозаїка" | Книги | Статті | Гутірка | Консультації | Контакт | Пісні | Вірші | Малюнки | Казки | Поради | Ігри
 

ПРО СИСТЕМУ ФІЗИЧНОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ

 Однією  з найяскравіших сторінок літопису боротьби українського
народу за свою незалежність був козацький рух. Козаки стали тією
силою,  яка впродовж століть пильно стояла на сторожі свободи  і
гідності   України   як  незалежної,  суверенної   держави.   М.
Грушевський   справедливо   зауважує,   що   період    існування
Запорозької   Січі   –  найбільш  яскравий  і   цікавий   період
українського життя.
 Запорозька  Січ  майже безперервно вела важку збройну  боротьбу
за  віру  і  незалежність свого народу. Очевидець того  славного
періоду  української  історії Г. Боплан  писав,  що,  відстоюючи
політичну  свободу, православну віру, славні  українські  козаки
кожний  клаптик  своєї землі поливали кров'ю  й  щедро  засівали
своїми кістками, водночас створюючи таких богатирів-героїв,  які
викликали в сучасників неабиякий подив.
 Повстання  під  керівництвом  Богдана  Хмельницького  ще  більш
прославило    запорозьких   козаків.   Вони    опанували    всю.
Наддніпрянщину,  завели тут свій соціальний і військовий  лад  –
стали  творцями нової української держави. Кожен вважав за честь
належати  до "козацької нації". Запорозьке козацтво  –  гордість
української нації, найвищий злет у її віковічному розвитку.
 Запорозький козак і воїн, запорозький козак і лицар –  це  такі
поняття,  які  ніколи  не  відділялись  одне  від  одного;  якщо
говорили  про козака, то розуміли, що він безперечно воїн;  якщо
мили  на увазі січовика, то розуміли, що він безперечно "лицар".
"У  нас  над усе честь і слава, військова справа, щоб і себе  на
сміх не дати, і ворогів під ноги топтати", – говорили козаки.
 Козаки  були середнього зросту, плечисті, міцні та  сильні.  За
словами  Г.  Боплана,  запорожці в своїй більшості  були  міцної
статури, легко переносили голод, холод, спрагу й спеку; у  війні
невтомні,  відважні, хоробрі, або, точніше, дерзновенні  і  мало
дорожать своїм життям. Французький посол в Константинополі барон
де Сезі з захопленням писав: "Ці люди впевнено почувають себе на
суші,  у воді і в повітрі, скрізь вміють дати собі раду і  взяти
гору з усіх стихіях" [1, 108].
 Запорожці    настільки   прославилися   своєю    мужністю    та
майстерністю,  що  навіть  вищі російські  офіцери  і  сановники
вважали за честь записатись до їхніх куренів, стати їх почесними
членами  й  отримати атестат на звання "курінного  товариша".  В
,,архіві,  зокрема,  є виданий Михайлові Іларіоновичу  Кутузову,
тоді  ще  підполковнику, атестат про включення  його  в  реєстри
запорозького  війська. М. І. Кутузов був  вписаний  як  "знатний
товариш Ирклеєвського куреня". Григорій Потьомкін був вписаний у
курінні списки під прізвиськом Грицько Нечос, оскільки він носив
велику  перуку.  Атестати інших куренів були видані  командуючим
російських військ П. Паніну, О. Прозоровському. Почесного звання
запорожця  був  удостоєний  4 серпня 1770  р.  всесвітньовідомий
астроном   –   тоді   "астрономической   знциклопедии   главньїй
предводитель  артиллерии бомбардирского полка  господин  поручик
Христофор Леонтиев Зйлер" [2].
 Слава   запорозького  війська  була  така  велика,  що   багато
істориків  порівнювали  козаків з найсильнішими  і  наймужнішими
народами світу. Бернар Коннф у своїй "Історії Польщі в особистих
листах  до  знатних осіб" підкреслює витривалість, хоробрість  й
військову  винахідливість козаків, порівнюючи їх  з  іспанськими
магілетами або ж із шотландськими горцями.
 Англійський  дослідник  Сімур у  книзі  "Росія  на  чорному  та
Азовському  морях"  (1885), характеризуючи запорозьких  козаків,
зауважує":   "Власне  кажучи,  це  були  пірати,   що   володіли
lhqrevrbnl бою такою самою мірою, що й наші давні пращури англи,
секси, юти і дани" [3, с. 24].
 Через  вісімдесят  з  лишком років була  опублікована  ще  одна
монографія   Вауелза  і  Меха  на  козацьку  тематику.   Загалом
британські  історики  дуже високо цінували військову  звитягу  і
моральні  цінності козаків: "Здавен вони прославилися як  чудові
кавалеристи та вправні розвідники. Кожен козак, завдяки участі в
нескінченних  військових вправах і наскоках, відзначався  такими
прекрасними  рисами, як особиста мужність  і  звитяга,  він  був
безстрашним  флібустьєрам і, що особливо  приваблює,  це  бойове
товариство  і  вірність,  то  зближує  козака  з  вікінгом   або
тевтонським  рицарем, братчиком Лівонського  ордену  мечоносців.
Вони  виявляли більше благородних рис, аніж польські,  російські
чи українські дворяни та вельможі, які могли використати козаків
для власних потреб, щоб їх віроломно зрадити" [3, с. 24].
 Француз  Н.  де  Бартеон  дає  таку характеристику  запорозьких
козаків:  "Ці  люди  виросли  в  праці,  як  скіфи,  загартовані
всілякими  злигоднями,  як  гуни,  здатні  до  війни,  як  готи,
засмаглі  на сонці, як індійці, і жорстокі, як сармати.  Леви  в
переслідуванні  ворога, схожі на турків у підступності,  подібні
до  скіфів  у люті, вони християни за своєю вірою" [1,  с.  98].
Весь  цей  набір  порівнянь і епітетів у Бартеона  виказує  його
емоційне захоплення козаками, яких він щедро наділяє найвищими й
найгрізнішими військовими якостями, притаманними різним народам.
 Західні  автори  XVII і особливо XVIII ст.  любили  порівнювати
Запорозьку  Січ  з уславленими містами-державами  античності  та
рицарськими  орденами середньовіччя. Й. X. Енгель опублікував  в
1790 р. латиномовну магістерську дисертацію на досить оригі-
 Іальну   тему:   порівняння   "військових   республік"   давніх
спартанців, крітян і українських козаків. П. Меріме та Ш.  Лезюр
порівиоють   запорожців   з   римлянами.   Посол   Венеціанської
республіки  Альберт Віміни, що був в Україні 1650  р.,  порівнює
козаків із
 спартанцями.
 Неррер  у  книзі   "Анали  Малоросії",  що  вийшла    1788  р.,
порівнює  козацьку республіку з республіками Спарти й  Риму.  Та
водночас  Шеррер знаходить і історичну відмінність між козацькою
республікою    та   республіками   античності:   виховані,    як
спартанці,    й    призвичаєні    до    війни,    як    римляни,
громадяни  козацької республіки, однак, ніколи  не  прагнули  до
завоювання  чужих  земель, а лише до захисту  своїх  вівтарів  і
домашніх вогнищ, з чим вони ніколи не могли примиритися, так  це
з   несвободою.   Як  зазначає  Старовольський,   усі   вони   з
поспільства,  зібрані з наших сіл та містечок, не мають  освіта,
але   незважаючи   на  це  мають  у  своїх  таборах   дисципліну
стародавніх   римлян,  а  воєнною  мужністю   та   досвідом   не
поступляться жодній нації в світі.
 Американський  історик  Джордж Вернадські  в  книзі  "Богдан  -
гетьман   України"  порівнює  політику українського  гетьмана  з
діями  Александра Македонського, а козацькі війни  –  з  війнами
античних часів, приміром, облогу Збаражу – з облогою Трої, битву
під Пилявцями – з битвою при Каннах. Запорожжя дослідник називає
"Новим  Світом"  Східної Європи, а дух,  що  панував  козацькому
середовищі   –   "духом   піонерів-першопрохідників    Північної
Америки".    Січовиків   він   порівнював   з   мінітменами    –
американськими   колоністами,  добровільними  вояками   народної
міліції,  які повсякчас були напоготові зі зброєю в  руках  дати
відсіч британським колоніальним військам.
 Отже,   підсумовує  американський  історик,  запорожці   цілком
справедливо називали себе "лицарями" [3].
 Виходячи  з цього, можна дійте висновку, що запорожці  створили
досить  ефективні  спеціальні  фізичні  і  психофізичні  вправи,
спрямовані  на самопізнання, саморозвиток, тілесне, психофізичне
та  моральне  вдосконалення воїна. Ця  система,  за  твердженням
сучасників,  була однією з найкращих у світі. Вже  цитований  С.
Старовольський зауважує, що якби до неї залучити найкращу молодь
з  цілого  королівства та дати їм воєнну науку під  керівництвом
комендантів  і  шляхетських тисяцьких, то  жодний  християнський
монарх  в  цілому  світі  не мав би в своєму  королівстві  сили,
рівної польському королеві.
 Про  те,  що Січ була своєрідною школою лицарства та  мужності,
яку  проходило  багато  українців, пише  Проспер  Меріме:  "Сюди
приходили  вчитися  воєнному  ремеслу,  вправлялись  у  морських
походах,  пробували свого хисту в якійсь відважній вилазці"  [5,
120].  І  далі: "...Більшість українців у молоді роки воювали  в
рядах запорозького війська" [5, 120].
 На  велику  популярність козацької науки вказує і такий  іспит:
майбутній  козак  повинен був пропливти певну  відстань  супроти
течії в смузі Дніпровських порогів.
 Але  й  то  не  все. Запорожці приймали на Січ, як запевняє  А.
Сокур,  лише  того,  хто, осідлавши дикого  лошака  –  чолом  до
хвоста!  –  без  сідла  й  вуздечки,  міг  проскакати  полем   і
повернутися неушкодженим.
 За  словами  Й.  Мюллера, козаки відбирали з  сільської  молоді
"найхоробріших, котрі не цураються зброї" [6, с. 133].  Про  те,
що  не всі втікачі, які прибували на Січ, ставали козаками, пише
і  О.  Апанович. Серед населення Запорозької Січі майже половину
становили  селяни, які займалися хліборобством  й  городництвом,
частково скотарством.
 Якщо  новичок і вступав у Січ, то ставав справжнім козаком лише
тоді, коли вивчив козацькі правила і військову науку.
 Клавдій  Роно, англійський резидент у Петербурзі,  писав  (1736
р.):  "Запорожці  приймають до свого братства загалом  усі,  без
різниці, національності, якщо приймуть грецьку віру і погодяться
перейти  семилітню  пробу  (підготовку)  перед  наданням  звання
лицаря... Звання лицаря можуть здобути в їх товаристві лише люди
дуже  сильні  і  добре збудовані (тілом), але кожний  може  бути
прийнятий як хлоп або помічник (послуговувач)..." [1, с. 354].
 У  працях  інших  дослідників вказується й на меншу  тривалість
строку  перебування на початкових стадіях козацької  школи.  Хто
хотів  стати козаком, мусив наперед служити три роки  в  старого
козака  за чуру. Чура (слуга) робив усяку роботу, а потім,  коли
навчився від того козака орудувати зброєю і набирав справності в
битвах,  ставав  правдивим  козаком і діставав  зброю:  рушницю,
шаблю, спис, лук і стріли.
 Виходячи   з  наведених  історичних  відомостей,  можна   дійти
висновку про те, що єдиних критеріїв відбору молодих козаків  не
ісігувало. Справжнім козаком ставав лише той, хто проявив себе у
військовому  поході, довів свою військову зрілість  і  здатність
переносити всі негаразди військового життя.
 У   кожного   статечного  запорожця   був   джура.   Судячи   з
етимологічного  значення,  слово  "джура"  або  "чура"   означає
полонений;  із  таким  значенням  воно  вживалося  в  арабів;  у
середньоазіатських сарматів "джура" означає невільник, раб.  Але
це  були  не просто слуги при кошовому чи інших старшинах.  Вони
чистили старшині зброю, їздили разом з ними в походи, вчились  в
них  військовій  майстерності.  Хто  до  військової  справи   не
підходив,  того  відсилали  з Січі. Арабський  мандрівник  Павло
Халеб-ський, що побував в Україні 1654 р., писав:  "Ці  юнаки  з
дитинства вчаться верхової їзди, стрільби з рушниць і  луків  та
unpnapnqr3"   [7,  с.  98].  Вивчившись  у  досвідчених   вояків
військовій  справі,  джури, діждавшись  парубочих  літ,  ставали
найзавзятішими запорозькими козаками.
 Джури  поряд з іншими обов'язково вчилися в січових  школах.  В
школі,   що   існувала  при  церкві  Святої  Покрови,  навчались
хлопчики.  Тут було два відділи: в одному вчилися ті  юнаки,  що
готувались  на  паламарів та дияконів,  їх  було  завжди  ЗО.  У
відділі  молодиків вчились сироти, хрещеники козацького старшини
та  інші  діти  [8].  У  школі вихованці  оволодівали  читанням,
письмом,  хоровим співам і музикою, їх привчали до національного
способу життя та^ поведінки, оборонно-військової справи.
 У  школах  здійснювався суворий курс фізичного  та  військового
виховання.  С.  Сірополко, що 'досліджував систему  виховання  в
Січовій школі, писав: "...Молодиків у школі і поза школою  вчили
Богу  добре молитися, на коні реп'яхом сидіти,шаблек>  рубати  і
відбиватися,  з  рушниці гострозоре стріляти та списом"  колоти"
[9,  с. 56]. Важливе місце відводилося також формуванню в  учнів
умінь  плавати,  веслувати, керувати  човном.  Вихованців  вчили
добре  маскуватися в різних умовах, від чого часто  залежало  їх
життя.   Сюди  належало  перебування  під  водою  за   допомогою
очеретини:  "...Виріже собі очеретину, простромить у колінці  її
дірочку  і,  взявши до рота, поринає в воду з  головою.  Краєчок
очеретини,  вистромлений з води поміж очеретом та осокою  зовсім
був  непомітний, а проте козак через нього дихав  і  міг  досить
довго сидіти під водою, поки татари відходили далі" [10, с. 28].
 Усе  це  фізично  розвивало учнів, підносило  їх  дух,  вселяло
оптимізм, віру в свої сили, можливості. І
 Як  і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря, під
час народних ігор змагалася на спритність, силу, винахідливість,
точність. Традиційними були змагання на конях (скачки,  перегони
та ін.).
 Козацька  молодь  постійно  розвивала  свої  природні  задатки,
вдосконалювала  тіло й душу в іграх, танцях,  хороводах,  різних
видах змагань і боротьби.
 Кожну  весну  вище  Дніпровських  порогів  козаки  влаштовували
змагання  з  веслування поперек бурхливої річки. Перемагав  той,
чий  човен фінішував на протилежному березі точно навпроти місця
старту.
 Часто  проводились  змагання  в  пірнанні  у  воду.  Для  цього
старшина  впускав  прокурену люльку в  річку,  і  молоді  козаки
навипередки  пірнали,  щоб дістати її із дна.  Особливо  почесне
вважалося  взяти  люльку з річкового піску без  допомоги  рук  –
одними зубами – і так винести її на поверхню.
 А  в  непрохідних  дніпровських  плавнях  козацька  молодь  під
наглядом   найдосвідченіших   запорожців   в   постійній   праці
загартовувала  своє здоров'я, силу і спритність.  Цьому  сприяло
полювання, плавання, рибальство, постійні змагання з веслування.
 Найвідповідальнішим  випробуванням для  молоді  було  подолання
Дніпровських  порогів, і тільки тоді, як вже  зазначалося,  вони
отримували звання "істинного" запорозького козака [12].
 Подолати  пороги було справою вельми важкою і небезпечною.  Ось
як  описує перехід через пороги Е. Лясота: "Пороги – це підводні
камені або скелясті місця^ де Дніпро тече через суцільне каміння
й  скелі,  частина з яких під водою, частина на рівні з  нею,  а
деякі  виступають високо на водою, тому пливти дуже  небезпечно,
особливо коли вода низька. В небезпечних місцях люди виходять, й
частина  їх  притримує  човни на довгих мотузках  чи  линвах,  а
частіша  заходить у воду, підіймає човни над гострим камінням  і
переносить.  При цьому ті, хто притримує човни линвами,  повинні
уважно  стежити  за  тими, хто у воді, й натягати  чи  попускати
khmbh  за  їх  командою, аби човен не вдарився,  бо  його  легко
пошкодити" [13, с. 103].
 Під  час запорозьких герців джури теж вибігали за січові  окопи
і,  дивлячись на козаків, починали й собі боротися та  виробляти
всілякі витівки, набуваючи хисту та завзяття [10].
 Досвідчені  козаки, козацька старшина уважно й  прискіпливо,  з
відповідальністю   перевіряли  загартованість   і   витривалість
новобранців на спеку й холод, дощ і сніг, брак одягу й їжі.
 Водночас  зауважимо, що навіть тоді, коли молодика приймали  до
"істинного" козацтва, він не залишав заняття фізичними вправами.
На  нашу  думку, в Запорозькій Січі, так само як і в стародавній
Греції,  існував культ фізичної досконалості. Людина,  яка  була
фізично  недосконала,  відчувала свою  нерівність  і  тому  щиро
прагнула  підвищити свій фізичний вишкіл. Як свідчать  літописи,
слабку людину січове товариство ніколи не вибирало в старшини. З
цього приводу сучасник козаків німецький дослідник Мюллер писав:
"Військо без вождя – тіло без дущі, -а у міцного вождя  –  міцне
тіло.  Виходячи  з військової необхідності, вони обирають  вождя
серед  сильних  людей. Таким могутнім вождем був  Іван  Підкова,
гетьман  низових козаків, який був такої міцної породи, що  гнув
підкови. Ось чому за ним закріпилося прізвисько Підкова" [6,  с.
134].
 Хороший   фізичний   розвиток   мали   Б.   Хмельницький,    П.
Сагайдачний,  Ґ. Богун, І. Свірчевський та ін.  А  про  гетьмана
Мазепу  французький  дипломат Жан  Балюз  писав:  "...Тіло  його
міцніше,  ніж  тіло  німецького  рейтара,  і  їздець  із   нього
знаменитий" [4, с. 123].
 Тому більшість запорожців вільний свій час використовували  для
фізичної  підготовки,  зокрема об'їжджали коней,  вправлялися  в
стрільбі, фехтуванні на шаблях. Аналогічні свідчення наводить  і
Д. І. Яворницький: "Хто об'їжджав коня, хто розглядав зброю, хто
вправлявся   в   стрілянині,  а  хто  просто  лежав   на   боку,
розповідаючи, про власні подвиги на війні..." [14, с. 243].
 У  той  час  чималою  популярністю  користувалися  різноманітні
змагання на силу, спритність, витривалість. Як стверджує  А.  Ф.
Кащенко,  козаки,  побравши з військового  косяка  своїх  коней,
часто  виїздили  за  січові окопи на герць.  Найбільш  охоча  до
герців  була  січова  молодь. Молоді козаки виробляли  на  конях
всілякі  вигадки: розігнавши коня, ставали ногами  на  кульбаку,
підкидали догори шапку і влучали в неї
 кулею   з  рушниці,  перестрибували  кіньми  рівчаки  й   тини,
вибігали  кіньми на крутобокі могили і т. ін., а далі  зводилися
один з одним рубатися шаблями "до першої крові".
 Дивитися на герці виходили з Січі мало не всі вільні козаки,  і
ях  тільки  побачать було в одного з тих, що  билися  на  герці,
.кров,  то  зараз тих бійців розводили, щоб часом у запалі  вони
один одного не повбивали.
 Тут  же,  за  січовими окопами, часто точилася  боротьба  поміж
запорожцями, а часом і кулачки – курінь на курінь.
 Великою  популярність в козаків користувалися  танці.  Особливо
любили танцювати запорожці під звуки кобзи. "А танцюють, бувало,
так,  що  супроти них не внпшцює ніхто в світі: весь  день  буде
музика грати, весь день і будуть танцювати, та ще й примовляють:
 Грай-грай!  От  закину  зараз  ноги  аж  за  спину,  Щоб   світ
здивувався, який козак, вдався...
 Якщо  музика перестане грати, то вони візьмуть в руки лавки,  з
одного кінця візьметься один, а з іншого – другий, стануть  один
проти  другого  і танцюють", – свідчить сторічний  козак  Микола
Корж [14, с. 246].
 Серед    запорозьких   козаків   значного   поширення    набули
p3gmnl`m3rm3  системи єдиноборств. Найвідоміша  лягла  в  основу
козацького танцю гопак. У запальному й пристрасному, завихреному
і  відчайдушному,  із  складними фізичними, навіть  карколомними
прийомами  в  гопаку  і  сьогодні  помітна  його  першооснова  –
бойовитість духу, віра у власні сили, порив до життя, напруження
своїх  духовних  і  фізичних  сил,  наступальність  і  оборонний
характер  дій,  торжество перемоги. Психофізичний  та  істерико-
етнографічний "розріз гопака переконує в тому, що  всі  збережеш
на сьогодні елементи – складні акробатичні вправи, багато ударів
ногами  і  руками – були складовими самозахисту наших предків  у
боротьбі з ворогами [16].
 На  думку  В. А. Артикула, бойовий гопак являє собою  стрибкову
систему  віддаленого  бою,  що не поступається  світовим  стилям
східної боротьби.
 Цей   висновок   підтверджує  1.  Лебедєв,  який,   розглянувши
структуру  рухів українського танцю, відшукав в  ньому  елементи
двобою,  які  за  своєю складністю перевищують  арсенал  східних
систем удосконалення людини.
 На  думку  Є.  Н.  Приступи і В. С. Пилата,  в  боротьбі  гопак
виділяються два основних компоненти: основи фізичної і психічної
підготовки   козаків   до   особистого   захисту   й    ураження
супротивника.  На  практиці  вони реалізувалися  в  гармонійному
поєднанні  з  моральним,  військовим і патріотичним  вихованням,
суттєво  доповнюючи  один  одного.  Прикладний  характер  гопака
полягає  в  оволодінні  засобами  та  методами  ведення  двобою.
Арсенал техніки цього мистецтва включав такі підрозділи: стійки,
пересування, приземлення, способи ураження супротивника, прийоми
захисту тощо [17].
 Стійки  в  боротьбі гопак поділялися на дві  групи.  До  першої
належали   стійки,  які  виконувались  козаками  перед  початком
двобою  —це  було  вітання з партнером. До цієї  групи  належало
також  положення  "тризуб".   Воно  приймалося  під  час  різних
ритуальних  обрядів, зокрема при виконанні молитви або  під  час
медитації.  До  другої групи входили бойові стійки  гопака.  Тут
багато  виразних  поз, які відрізняються здебільшого  положенням
рук  і   ніг.   Наприклад,   при стійці   "свічка"  ступні   ніг
розташовані  разом,  руки опущені вниз,  плечі  випрямлені;  при
стійці  "шеренга"  носки ніг розставлені в  сторони.  Ці  стійки
використовувалися переважно перед початком виконання  вправ  або
перед  двобоєм.  У  наступальних  бойових  стійках  руки  борців
підняті   до   рівня   підборіддя,   а  проекція   центра   ваги
несиметрична.  Центр ваги значно зміщений і залежно від того, на
яку  ногу  зміщена вага тіла, наперед чи назад, вони поділяються
на  наступальні: "вой", "щит" та захисні: "мур", "вежа". До  цих
видів  належить також симетрична стійка "вершник", з  опорою  на
одній  нозі  – "журавель" і стійка "ведмідь" з піднятими  догори
руками  і  зігнутими в колінах ногами. Як бачимо,  переважна  їх
більшість тою чи іншою мірою моделювала особливості руху  і  поз
птахів   і  звірів,  окремих  видів  діяльності  людей.   Це   є
характерною  ознакою  того, що боротьба  гопак  вдосконалювалася
впродовж  багатьох  століть  на  основі  спостережень  за  живою
природою.  Підтвердженням  цього  були  різноманітні  специфічні
позиції,  в  які  ставав  козак  після  удару  супротивника,   і
виконання  власних дій. Зокрема, це "павук", "жабка", "собачка",
які є зручними для наступальних ударів ногами.
 Головними  засобами пересування під час двобою  в  гопаку  були
бойові кроки, біг, стрибки, повзунці.
 Серед  кроків  виділялися: основний крок, "тропотянка",  м'який
крок,  галоп,  ковзний крок,   крок аркана,  задній  крок,  крок
"прибій", схресний крок, крок "чесанка", крок "дУбрни",  "стука-
knwj`"   та   ін.  Аналіз  назв  підкреслює  їх  тактично-бойову
спрямованість.  Так, крок чесанка відволікав увагу  супротивника
специфічними  рухами ніг. Крок дубони (під дієслова  дубонити  –
зчиняти  шум  притопуванііям ніг) відволікав увагу  супротивника
від  основних  намірів.  З бойових бігів виділялися:  "доріжка",
"вихилясанка",  "дрібушка",  біг  з  підстрибуванням,  галоп.  У
переважній  більшості  біги відігравали таку  ж  тактично-бойову
роль, як і кроки.
 Важливим   розділом  техніки  бонового  гопака   були   способи
ураження  супротивника. Вони поділялися на удари частинами  тіла
(руками,   тулубом,  головою,  ногою)  і  предметами   (палицею,
бунчуком, списом, шаблею).
 У  свою  чергу,  удари  однією або  двома  руками,  виходячи  з
напрямку дій, поділялися на вдари долонею, передпліччям, ліктем,
плечем,  які  виконувалися прямо, збоку, знизу  і  зверху.  Вони
спрямовувалися  в  голову,  тулуб і ноги  супротивника.  Багатий
технічний  арсенал мали способи ураження супротивника  частинами
долоні.   Зокрема,  це  "крижень",  "ляпас",  "злич",   "сікач",
"чикольник",  "гупан",  "тумак", "зап'ясток",  "дріль",  "штрик"
тощо.    Ці   та   інші   способи   давали   змогу   максимально
використовувати  довжину  рук,  ударні  площини  долоні   і   не
підпускати до себе супротивника занадто близько.
 Найбагатшою  частиною  бойового  гопака  були  спроби  ураження
ногами.  Складаючи основи цього бойового мистецтва,  ці  способи
диференціювалися залежно від частіши нога, якою  козак  завдавав
удар.  У'цьому  плані  удари  здійснювалися  ступнею,  гомілкою,
коліном,  стегном однієї або двох ніг. Ці прийоми  здійснювалися
на  місці  або  у стрибку в повітрі. Сюди належали "повзунці"  –
способи  ведення  боротьби ногами проти  нижньої  частини  тіла,
"копняки"  і  "тинки" – способи враження середньої  та  верхньої
частин  тіла  ударами  ніг  у стрибку в  повітрі.  Сюди  входять
"розніжка" – удар у стрибку обома ногами в боки; "щупак" –  удар
у  стрибку двома ногами вперед; "пістоль" – удар однією ногою  в
стрибку  вбік;"чорт" – удар у стрибку з поворотом  тіла  на  360
градусів; "коза" – удар у стрибку в оберті та ін.
 Складовою   частиною  техніки  бойового  гопака  були   способи
захисту  від  ударів противника. У запорозьких козаків  навчання
техніки  бойового мистецтва було поставлено в такий  спосіб,  що
кожна    наступально-атакуюча   дія   противника    мала    свою
альтернативу,  тобто ефективний захист. Виходячи  з  цього,  при
вивченні будь-якої атакуючої дії водночас акцентувалася увага на
основах  техніки  захисту від неї. Ця техніка  включала  в  себе
способи ухиляння від ударів, способи затуляння та відбивання їх.
Способи  ухиляння  від  ударів,  у  свою  чергу,  поділялися  на
відходи, відскоки, присідання.
 Як  бачимо, бойове мистецтво запорозьких козаків у гопаку  мало
досить  розвинену  систему дій, основу яких  становила  відмінна
фізична,  технічна  й психічна підготовка. Важливими  критеріями
ефективності    цих    прийомів    вважалися    швидкісно-силові
характеристики їх виконання та їхня біомеханічна раціональність.
Це  тією  чи  іншою мірою запозичено з живої природи,  життя  та
діяльності людей.
 На  Запоріжжі  існували й інші види козацької  боротьби.  Серед
них  –  гойдок, спас, на ремнях, навхрест, на палицях тощо  [18;
16].
 Боротьба  гойдок  головним чином була  призначена  для  розвід-
ників-пластунів.  За  цією  системою  боєць  "приклеювався"   до
суперника,  повторював усі його рухи, а в  разі  помилки  (через
розгубленість,  необачність, страх, відчай)  нападав  на  нього,
брав  у  полон  чи  знешкоджував. Арсенал  прийомів  цього  виду
:dhmnanpqrb`  дозволяв козакові битися вночі з  кількома  своїми
противниками.
 Найменш  відома  сьогодні  система козацької  боротьби  "спас".
Вона  мала  не  атакуючий, а суто оборонний  характер.  Для  неї
характерне  багаторазове, скрупульозне відпрацювання  блокування
дій  супротивника. Тренування козаків для оволодіння технікою  й
тактикою  цих  видів  боротьби грунтувалося  на  високоморальних
принципах, що забезпечувало всебічний розвиток особистості.
 Життя  запорозьких козаків відрізнялося своєрідним  аскетизмом,
який  був збагачений власним, а не запозиченим досвідом.  Окремі
козаки,  вільні від шлюбних зв'язків, метою свого життя  вважали
максимальний  фізичний і психофізичний розвиток. Вони  настільки
розвивали  свої можливості, що багато сучасників були переконані
в  тому,  що ніби в них вселялись якісь надприродні сили,  тобто
козаки    володіли   чарами,   були   характерниками.   Боротьба
характерників  із ворогами вважалася вершиною козацьких  бойових
мистецтв (вона ще відома під назвою "господар ночі"). У народній
пам'яті  цей  вид  боротьби овіяний нев'янучою  славою,  ореолом
легендарності.
 Козаки-характерники володіли умінням, дещо схожим з тим, яке  в
наш  час  демонструють  екстрасенси.  Вони  часто  впливали   на
моральний бік особистості противника, намагалися налякати  його,
поширити інформацію про свою силу і непереможність, про  те,  що
їх  не  бере  ні  вогонь, ні вода, ні шабля, ні  звичайна  куля,
окрім'срібної. Вороги нерідко вірили, що козаки могли відкривати
без ключів замки, брати голими руками розпечені ядра, бачити  за
кілька  верст  навколо себе, замовляти себе від  ворожої  зброї,
руками ловити кулі.
 Характерники  вміли  навіювати  на  ворогів  "ману",   щоб   їм
вважалося зовсім не те, що справді робилося, "зачаровувати"  їх,
вивідувати в них військові таємниці.
 Серед   запорожців  були  й  справжні  богатирі.  "Вони  товсті
металеві  смуги, як снопи в полі, навколо шиї ляхів  скручували.
Дуже  тугі  луки,  над  якими в Польщі  кілька  чоловік  даремно
силились, натягували, граючись" [14, с. 236].
 Окремі   козаки  спеціальними  вправами  досягали  неймовірного
ефекту, коли "тіло грає" (в такому разі больові удари противника
не  відчувалися).  Такі козаки миттєво концентрували  вігутрішню
енергію  в  тій  частині  свого тіла, куди  спрямовувався  удар.
Подібні  явища притаманні і східним системам боротьби, наприклад
мистецтву тібетських ченців катеда і "школі залізної сорочки"  в
кунг-фу та карате.
 Козаки,  які постійно займалися вдосконаленням свого  фізичного
і  психофізичного  стану,  оволодівали  специфічними  дихальними
вправами – подібно до йогів. Д. І. Яворницький писав: "У  них  у
Січі  серед інших богатирів жив Васюринський козарлюга:  то  був
такий   силач,  що  коли  він  причащався,  то  чотири  чоловіки
підтримували священика, щоб він не впав від одного духа богатиря
тому, що як тільки він дихне, то від того подиху людина падала з
ніг.  А коли руйнували Січ, то там був такий силач, котрий одним
подихом міг убити людину" [14, с. 236].
 Таке   явище,   як   доводять  дослідники,  спостерігається   у
китайських  цигунів,  японських кіко, таємниця  сили  яких  –  у
"роботі  з внутрішньою енергією через дихальні вправи".  Сучасна
наука  визнає  наведені  факти, проте  наукове  їх  пояснення  і
обгрунтування належить майбутньому.
 Зрозуміло,  що  козаку, як воїну, крім всебічного  фізичного  і
психофізичного розвитку, потрібно було блискуче володіти  в  бою
всіма   видами   зброї.  Як  свідчать  іноземці  та   вітчизняні
дослідники,  запорожці  використовували  всі  типи  холодної  та
bncmeo`k|mn? зброї, що була в ужитку в поляків, турків, татар та
ін.
 Серед  вогнепальної  зброї  широко  використовувались  мушкети,
рушниці  та  пістолі. Найбільше цінувалася рушниця.  Невипадково
сучасники називали козаків "рушничним військом". В поході  козак
часто  мав  по  дві  і  більше рушниць. Судячи  з  літописних  і
документальних   матеріалів,   запорожці   досконало    володіли
вогнепальною  зброєю.  Посол  Венеціанської  республіки  Альберт
Віміні  із захопленням говорив про стрілецьке мистецтво козаків:
"Мені траплялось бачити, як вони кулею гасять свічку, відбиваючи
нагар  таї  ,  що  можна подумати, ніби це зроблено  за  поміччю
щипців" .[4, с. 80].
 Папський посол Гамберіні в 1584 р. писав: "Зброя їх шаблі  і  к
лька рушниць, із яких вони ніколи не "хиблять" [19, с. 258].
 Цю  тезу  підтверджує і Боплан, говорячи про оборону козаків  в
аборі,  де  вони  дуже  влучно стріляють з  рушниць,  які  є  їх
звичайною  зброєю.   Застосування  рушниць  зробило  непотрібним
старосвітський  лук. Уже 1619 р. при огляді війська  "майже  всі
були  з  вогнепальне  о зброєю, мало хто з луком".  Водночас  на
Запоріжжі  лук  тримався аж до половини XVIII ст.,  а  запорожці
славилися як чудові стрільці-лучники. Із зброї в рукопашному бої
на  першому місці стояли шаблі. Шабля вважалася конче необхідною
для  козака, і в піснях козацьких вона завжди називалась "шаблею
–    сестрицею,    ненькою    рідненькою,    дружиною-паняночкою
молоденькою":
 Ой, панночко наша шаблюко!
 З бусурманом зустрічалась,
 Не раз, не два цілувалась.
 Козацькі  шаблі  були  тонкі й легкі, не особливо  криві  й  не
особливо  довгі, середньої довжини, приблизно 1,3 м, з оздоблено
о  ручкою  та  піхвами.  Як  істинний лицар  запорожець  надавав
пе.:евагу шаблі, називаючи її "чудесною зброєю".
 Досить  поширеним у козаків був спис. У 1628 р. гетьман Михайло
Дорошенко  в  бою  під Білою Церквою "сімох татар  убив  ст.сом,
одного  так  сильно  вдарив, що не міг списа витягнути"  [19  с.
259].  У  XVIII ст. списами користувалася козацька кіннота,  осі
5ливо  запорожці, існувала навіть приказка: "Козакові без ратища
як дівчині без намиста". Козацькі списи, що збереглися до нашого
часу, зроблені з тонкого та легкого дерева, 3,5 м завдов-жк.І, з
залізним  наконечником на одному кінці та з дірками  на  ремінну
петлю на другому; цю петлю накидали на ногу, щоб лете було  спис
тримати.
 Окрім  шабель  і  списів,  із "рукопашної"  зброї  були  відомі
запорожцям келепи, або бойові молотки.
 Свою  зброю запорозькі козаки завжди тримали у великій чистоті,
від  чого  і з'явився термін "ясна зброя". "Зброя в  них  бу,  д
вбрана  в  золото  й  срібло; на зброю вони все  багатство  своє
витрачали:  той  не козак, якщо в нього погана  зброя"  [14,  с.
217].
 Початківцем    запровадження   спеціалізованої    фізичної    і
військової  підготовки в козацькому війську  вважається  гетьман
Євстафій   Ружинський.  Замолоду  Ружинський  жив  у  Німеччині,
Франції,  де  займався  різними  науками,  зокрема,  опанував  і
військову  справу.  Саме це, очевидно, і  спричинило  те,  що  в
історію   козаччини   він   увійшов  як  реформатор   військової
організації козаків.
 Але  найбільш  цілеспрямованою підготовка запорозького  війська
стала  під  час гетьманства П. Сагайдачного. Гетьман Кона-шевич-
Сагайдачний  був  з дрібного шляхетського роду  Галичини  (з-під
Самбора).  Вчився  у  славній на той  час  Острозькій  академії.
O3gm3xe  виступив  до запорозького війська і  пройшов  військову
школу під керівництвом Самійла Кішки. "Змалку привчився натягати
лук,  зброї  та коня з рук не випускати, з негодою  боротися  не
покрівцями,  а  витривалістю;  легко  переносити  всяку  тяготу,
голод,   труд;  не  боятися  ворога  і  в  небезпеці   проявляти
мужність"[19, с. 180].
 За  словами Якова Собєського, "це був чоловік великого духу, що
шукав  небезпеки, легковажив життям, у бій ішов першим, відходив
останнім, усе міткий, усе діяльний. У таборі був сторожкий, мало
спав..." [19, с. 180].
 Завівши  сувору дисципліну, П. Сагайдачний почав  впроваджувати
елементи постійної військової підготовки. Ядром його армії стали
вишколені, вимуштрувані полки – вони задавали всьому війську тон
і  утримували  його  на  високому рійні організації  та  бойової
здатності. Один із сучасників П. Сагайдачного описує, як у  1619
р. козацькі полки порядкували в таборі над річкою Узенем: "Довго
полки  пересували  на гору й за гору, довго  мішалися...  Дальше
полки  за  порядком давали вистріли. Потім полки  обернулися  до
табору, показуючи їх нам, і кожний полк ішов до сього становища"
[19,  с.  261]. Такий самий "генеральний ^ попис" був у 1637  р.
перед королівським послом: "Вивели все військо в поле, казали їм
презентувати  й давати сальву за здоров'я короля.  І  виконували
вони  це  так  порядно,  що кожний міг  переконатися,  як  добре
приготовані вони до морського походу" [19,с. 261].
 Таким  чином,  десятилітнє гетьманство Конашевича-Сагай-дачного
сприяло  тому,  що  серед  козацтва були  запроваджені  елементи
цілеспрямованої  спеціальної підготовки, і воно остаточно  стало
українським національним військом.
 У   пізніший   час   також  проводились   окремі   муштри.   За
Хмельницького в 1649 р. був попис війська під Києвом над  річкою
Либіддю.  Московський  посол у 1658  р.  оглядав  попис  війська
Виговського.
 До   речі,   зазначимо,  що,  незважаючи  на   всі   намагання,
систематичних  військових занять не проводилось.  У  цьому  слід
вбачати  волелюбний  характер українських  козаків,  сам  спосіб
життя  яких  п їхній демократичній Січі незаперечне супротивився
одноманітності   й  монотонності  муштрування.  Водночас   серед
козацького   війська   зберігалась   досить   висока   внутрішня
дисципліна,   і  в  прилюдних  виступах  козацькі  полки   вміли
утримувати  порядок. Ось як про це згадував Іван  Котляревський:
"Так  просто  військо  шикувало, не знавши  простого  "стой,  не
шевелісь!"   (не   рухайся).  Так  славнії  полки   козацькі   –
лубенський,  гадяцький, полтавський – в  шапках,  було,  як  мак
цвітуть.   Як  грянуть,  сотнями  ударять,  перед   себе   списи
наставлять, – то мов мітлою все метуть!"
 З  великою пошаною в народних піснях згадується про запорожців,
що  на  маленьких  і легеньких "чайках" перепливали  бурхливе  й
підступне  Чорне  море,  доводячи швидкість  плавання  майже  до
світових  рекордів.  Французький  дипломат  і  мандрівник   П'єр
Шевальє  в 1663 р. у книзі "Історія війни козаків проти Польщі",
розповідаючи  про  напад  козаків  на  турецьке  місто,   писав:
"...Тривога  поширюється відразу по всій країні  і  доходить  до
Константинополя, звідки розсилаються гінці повсюди: в  Анатолію,
Румелію  і  Болгарію, щоб кожний був насторожі. Проте  швидкість
козаків така велика, що звичайно вони переганяють усіх гінців  з
повідомленням про їх прибуття і так уміло використовують  час  і
пору  року, що через сорок годин приходять в Анатолію"  [20,  с.
35].
 За  словами  В.   І. Сергійчука [21], служба  на  "чайці"  була
важкою, її екіпаж працював під сонцем, дощем, на вітрах, хвилях.
Beqksb`kh  переважно в три зміни, а складні  обставини  вимагали
від    екіпажу   великого  психічного  й  фізичного  напруження.
В  розбурханому морі човен потопав і виринав, і це  викликало  в
членів екіпажу нудоту, біль та запаморочення голови, послаблення
уваги, пам'яті, сонливість і збайдужіння, особливо в тих, хто не
веслував,   а  сидів  бездіяльно.  Ці  важкі  морські  обставини
викликали  також   в'ялість,  занепад сил  і  швидку  втому,  що
робило  веслування неповноякісним. Через це часто міняли  залоги
веслу-вальників: А ось коли стояла добра погода, екіпаж  "чайки"
підда-вався  дії  втомлюючої  монотонності  довкілля:   морської
безмежності,  постійно  одних і  тих  же  облич,  шуму  води  та
ритмічної  праці  весел.  Тому перед походом  проводили  суворий
відбір людей: козаків, неспроможних витримати службу на "чайці",
не  брали. З метою привчити, призвичаїти до труднощів  служби  в
морські походи брали щоразу певну кількість молодих козаків.
 У   звиканні  до  морських  походів  головну  роль  відігравало
плавання  по  Дніпру  та  його притоках  на  подолання  порогів,
завдяки чому козаки були знаменитими веслувальниками.
 Найефективнішим   способом  боротьби   "чайок"   з   турецькими
кораблями  був  абордаж. Група "чайок", маневруючи,  примушувала
атакований  корабель  розпорошувати  артилерійський  вогонь.   У
хвилини,  коли пушкарі готували гармати для наступних пострілів,
"чайки"  з блискавичною швидкістю підходили до корабля  Оскільки
вибухівка з гармат, розставлених на палубі високих галер, летіла
вище "чайок", не завдаючи їм шкоди, козаки відразу забиралися на
палубу і вступали в бій.
 Під  час  бою козаки вели вогонь з рушниць і пістолів, боролися
шаблями,  ножами і навіть кулаками. Відмінна фізична  підготовка
добре  слугувала  козакам  у  боротьбі  з  турецькими  галерами.
Адмірал Крей підкреслював, що туркам під час морською бою лише в
рідкісних випадках вдавалося захопити козака в полон,  та  й  то
лише  у відкритому морі, а не біля берегів, тому що козаки  були
великими   майстрами  Плавати,  а  на  березі  їх   було   важко
наздогнати.
 З   кожним  роком  такі  походи  ставали  все  масштабнішими  і
грізнішими,  і  "тепер  козаки стали такими  відважними,  що  не
тільки  при  рівних силах, а й з двадцятьма чайками  не  бояться
тридцяти галер падишаха..." [1, с. 111 —112].
 Сила   і   значення   козацького  флоту  під  керівництвом   П.
Сагайдачного   настільки  зросла,  що  друге  десятиліття   XVII
століггя стало періодом майже неподільного панування козаків  на
Чорному морі.
 У  Запорозькій Січі виховання юнаків – майбутніх воїнів –  було
підпорядковане фізичному розвиткові та за гарту вапню.  Про  те,
що  козаки досить ефективно вміли використовувати оздоровчі сили
природи  та  гігієнічні фактори для оздоровлення й  загартування
людей,  говорить повідомлення про стан здоров'я учнів  уставника
школи   ієромонаха   Леоніда  лікареві:  "На  надісланий   запит
оголошую:  минулого  жовтня місяця в школі січовій  школярі  три
чоловіки... захворіли лихоманками... послабували по 5—7 днів і в
різні дні померли". 1 далі: "Оскільки в школі одній не малолюдно
і  діти  збираються  з  різних  місць,  в  одному  дворі  й  всі
перебувають, почали хворіти на лихоманки й проноси...За  порадою
пана кошового, виїхав був я зі своїми школярами на луки на свіжу
воду,  де знаходився до листопада. Померлих поховай із сповіддю,
а  з  рештою  повернувся. Усі здорові, окрім одного  хлопчика...
хворих більше немає".
 На  основі детального аналізу історичних документів та свідчень
дослідників  стає  можливим,  хоча  б  в  головному,  відтворити
систему загартування запорозьких козаків.
 Як  відомо,  козаки  жили серед квітучої  природи  з  чистим  і
свіжим  повітрям.  За давнім звичаєм, більшу частішу  року  вони
ходили  в  легкій одежі, без головних уборів, часто босими  і  з
оголеним торсом, що давало добрий ефект від повітряних ванн.
 Завдяки  постійному  перебуванню на  повітрі  організм  козаків
поступово    пристосовувався   до   температури    навколишнього
середовища,  нижчої  від температури тіла. Завдяки  дії  повітря
непомітно   зникало  збудження,  поліпшувався   сон,   з'являвся
бадьорий  настрій;  позитивно  впливали  повітряні  ванни  і  на
серцево-судинну  систему,  сприяючи  нормалізації  артеріального
тиску та кращій роботі серця.
 Велике  значення для загартування козаків мав  сон  на  свіжому
повітрі.   Це  підвищувало  стійкість  організму  до  простудних
захворювань верхніх дихальних шляхів.
 Великого поширення серед запорожців набуло загартування  водою.
За  словами  Д.  І. Яворницького: "Козаки вставали  на  ноги  із
сходом  сонця,  зразу  ж  умивалися  холодною,  джерельною   або
річковою  водою" [14, с. 243]. Це ж підтверджує А.  Ф.  Кащенко:
"Всі  запорожці вставали до схід сонця і йшли на річку вмиватися
або купатися" [10, с. 61].
 Раціональним  є  те, що козаки приймали водні  процедури  рано-
вранці,  коли  шкіра  рівномірно зігріта, що  забезпечує  хорошу
судинну реакцію.   '
 Загартування  водою, порівняно з повітрям, мало більший  вплив.
Це  пояснюється тим, що холодна вода спочатку викликає  звуження
поверхневих  кровоносних  судин,  що  містяться  в  шкірі  та  в
підшкір'ї;  у  цей  час  кров  з  них  переміщується  в  глибоко
розміщені судини, з'являється "гусяча шкіра"; після цього  серце
починає   працювати   енергійніше,   кровоносні   судини   шкіри
розширюються,  кров  знову переміщується до  шкіри,  з'являється
відчуття теплоти. Така своєрідна гімнастика, завдяки якій судини
розширюються  і  звужуються  залежно  від  температурних   умов,
дозволяла   швидко  адаптовуватись  козакові   до   відповідного
середовища.
 З-поміж  різноманітних фізичних вправ козаки нерідко  віддавали
перевагу  плаванню.  З  одного боку, плавання  носило  прикладну
спрямованість.  Без  уміння плавати було дуже  важко,  практично
неможливо  вижити в той час. З іншого боку, плавання  –  один  з
найефективніших   способів  загартування.   Воно   має"   велике
оздоровче значення, зміцнює серцево-судинну, дихальну та м'язову
системи, сприяє гармонійному розвиткові особистості.
 Як  зазначає  А.  Ф.  Кащенко: "Купалися  запорожці  не  тільки
влітку, а й восени, а хто - так і всю зиму" [10, с. 61].
    Так  само, як і стародавні слов'яни, запорозькі козаки  дуже
високо  цінували цілющі властивості сонячного проміння,  і  тому
прагнули якомога більше часу перебувати під його дією.
    Француч Н. де Бартеон, характеризуючи козаків, порівнював їх
з  індійцями: "...Засмаглі на сонці, як індійці..." [1, с.  98].
Відомий  історик  Й.  Мюллер писав: "...  Козаки  являють  собою
дужих, загартованих на сонці людей..." [6, с. 133].
    Під  дією  сонячного проміння в козаків  підвищувався  тонус
центральної   нервової   системи,  посилювалось   потовиділення,
знищувались  мікроби  й руйнувались отрути,  які  виробляють  ці
мікроби.
    Потрібно також враховувати, що козаки жили на берегах річок,
озер, ставків, де ультрафіолетових променів значно більше.
     Таким  чином,  систематичне  виконання  фізичних  вправ   і
ефективна  система загартування виховали той  тип  козаків,  які
легко  переносили спрагу, голод, спеку й холод та були надійними
захисниками, як ми знаємо з історії, всього українського народу.
 Список літератури
 1.Наливайко   Д.   С.  Козацька  християнська   республіка.   –
К.:Дніпро, 1992. – 495 с.
 2.Апапович   О.  М.  Розповіді  про  запорозьких   козаків.   –
К.:Дніпро, 1991..— 335 с.
 3.Мірошниченко   В.  "Флібустьєри",  "мінітмени",   "лицарі"...
//Наука і суспільство. – 1993. – № 1. – С. 24—25.
 4.Січинський  В. Ю. Чужинці про Україну.  – К.: Довіра,1992.  –
256 с.
 5.Боплан,  Гійом Левассер. Опис України; Меріме П.  Українські|
козаки   та   їх   останні  гетьмани;  Богдан  Хмельницький.   –
Львів:Каменяр, 1990.^— ЗОЇ с.
 6.Мюллер  Й.  Історична дисертація про козаків...  //  Всесвіт.
—1988. – № 6. – С. 131—137.
 7.Мицик  Ю.  А.,  Плохій  С. М., Стороженко  І.  С.  Як  козаки
воювали. – Дніпропетровськ, 1991. – 302 с.
 8.Приступа   Є.   Н.,   Палат   В.  С.   Традиції   української
національної фізичної культури. – Львів: Троян, 1991. – 104 с.
 9.Сірополко С. Історія освіти на Україні. – Львів, 1937.
 10.     Кащенко А. Ф. Оповідання про славне Військо  Запорозьке
низове. – К.: Веселка,  1992. – 271 с.
 
 11.     Бабишин  С. Д. Школи Запорозької Січі //  Рідна  школа.
—Н91. – С. 83—85.
 12.     Шанип Ю. В. От аллинов до наших дней. – М.: Физкультура
й спорт, 1975.
 13.     Лясота  Е.  Щоденник // Жовтень. – 1984.  –  №  10.  —С
97—110.
 14.     Яворпицький Д. 1. Історія запорозьких козаків: У  3  т.
—Т   1. – К.: Наук, думка, 1990. – 580 с.
 15.     Єфіменко  А. Я. На Україні. – М., 1901.  –  Вил.  3.  –
С.4*—44.
 16.      Українська   козацька  педагогіка  //  Народознавство:
газета в газеті "Освіта", випуск № 9. – 1 вересня 1992 р.
 17.     'Гуленков  М.,  Зубшіій М.  Гопак  –  мистецтво  бойове
//Г;рт. – 1993. – ЗО січня.
 18.     Пристула О. Спас – бойове мистецтво запорозьких козаків
з // Шлях перемоги. – 1993. – 12 червня. – С. 8.
 19.     Історія  українського війська: У 2  т.  Т.  1.  —Львів,
1936. —2;:8 с.
 20.     Шевальє  П.  Історія  війни  козаків  проти  Польщі.  –
К.:Т.шіріс, 1993. – 224 с.
 21.     Сергійчук  В.  І.  Морські  походи  запорожців.  –  К.:
Фотовідеосервіс, 1992. – 62 с.
Б. І. Коверко (Львівський держуніверситет їм. І. Франка)

 
На головну | Центр "Мозаїка" | Книги | Статті | Гутірка | Консультації | Контакт | Пісні | Вірші | Малюнки | Казки | Поради | Ігри
Передавайте з любов'ю усім дітям. Ця робота була зроблена з думкою про них
© Яна Яковенко 2006-2019